27(8) жовтня – 2 листопада 1919 року відбувся Четвертий з’їзд
селян, робітників та повстанців в м. Олександрівськ, на якому були затверджені
базові постулати та окремі деталі побудови Південноукраїнської трудової
федерації, які були опубліковані.
Щоб не вдаватися до тавтології, розкриємо аспекти побудови нового
суспільства, які ще не були жодним чином висвітлені в даній статті.
Щодо фінансової політики, то махновці вважали, що вільні ради на
місцях повинні вирішувати самооподаткування в тому розмірі, в якому вирішить
громада. Грошові та ринкові відносини теж нікуди не зникли, задля недопущення
утисків громадян усі грошові знаки(гетьманські, республіканські, царські,
більшовицькі) були дозволені, пізніше на них почали ставити махновські печатки,
в яких зазначалося реальна вартість цієї банкноти.
Офіційне затвердження вільних ринкових відносин можна знайти в
постанові ВРР від 7 січня 1920 року.
Також є згадки про розповсюдження махновцями суто своїх грошей, це
згадується в книзі В. Голованова «Тачанки с юга», під час оповіді про зустріч
славетного українського важкоатлета і борця Івана Піддубного з махновцями:
«Знятий з іншими циркачами з поїзда, багатир поборов, поклавши на
лопатки, якогось здоровенного хлопця з Батькової свити. За цю перемогу махновці
видали І.Піддубному з товаришами 20 пляшок вина, 5 кілець ковбаси і три фунти
керенок. А також махновських грошей – білих папірців завбільшки з долоню, на
яких від руки була написана сума 25 або 100 крб. На «банкноті» був
напис(скоріше печатка – авт.) «Чим наші гірші ваших?» ».
Банківська система в Південноукраїнській трудовій федерації
повинна була постати у формі децентралізованої мережі народних банків.
23 листопада 1919 року Військово-Революційною Радою були
визначені дві категорії коней і відповідні ціни на них:
1 категорія – 15 000 руб.
2 категорія – 10 000 руб.
Також ВРР 1 вересня для закупівельної комісії повстанської армії
визначила оптимальні ціни для закупки продуктів, які були оформлені в
спеціальна «розкладку». Саме від цін, вказаних в цьому документі і будувалася
цінова політика в Південноукраїнській трудовій федерації.
Питання землі – найголовніше з питань для українського селянства і
рушія махновського руху.
На з’їзді було прийняте рішення про визнання колективної форми
господарства як найбільш правильної, але при цьому було зазначено, що не буде
здійснюватися жодного тиску на селянство, яке забажає залишити ділянки в
особисте користування та не брати участі у кооперативах, артілях тощо. В даному
питанні варто буде процитувати дослідника махновського руху Віктора
Анатолійовича Савченка: «земельні зміни «не мають відбуватися шляхом накидання
волі згори, а шляхом самодіяльності селянства», з бажаним переходом до
общинного землеволодіння в умовах правової рівності всіх селян і всіх форм
власності…». Поділ землі був зрівняльний, була вироблена трудова норма
земельного наділу, вище якої родина не мала права обробляти землі.
Наймана праця була заборонена як різновид експлуатації людини
людиною, чого в вільній державі Махна бути не могло, визнавалася або праця на
себе або різні форми кооперації.
Освітня реформа в Південноукраїнській трудовій федерації лягали на
плечі місцевого самоврядування, хоча в більшості освітні заклади фінансувалися
коштами ВРР та напряму від Батька Махна, історик В.М Чоп стверджує наступне:
«Походи рiзноманiтних вчительок до Батька з проханнями про допомогу стали
звичним явищем. Якщо грошi були, Н. Махно «на школу» нiколи не вiдмовляв, часто
демонстративно кидаючи їм на людях пачки банкнот». Як приклад ротаційності
освітньої сфери є рішення Четвертого районного з’їзду Південноукраїнської
трудової федерації закладу для глухонімих в Олександрівську та на потреби усіх
діючих навчальних закладів ВРР було виділено 1 млн. карбованців. На місцеве
населення, в населеному пункті якого знаходилася навчальна установа, накладався
однорозмірний податок для фінансування освіти. Обрання програми та мови навчання
було у віданні громади.
В містах підприємства повинні були переходити у власність трудових
колективів, які повинні були здійснювати самоуправління на власних заводах, але
внаслідок конфлікту між Махном та представниками робітничого руху(меншовиками за
партійною приналежністю), профспілки повністю усунулися від співпраці з
махновцями. Взагалі з просуванням ідеї народовладдя та самоврядування в містах
у Махно відбувся повний провал і причин тут було три:
1) заполітизованість профспілок, які підтримували і більшовиків і
меншовиків і білогвардійців, але тільки не махновців; профспілки переважно
відмовлялися в участі у будівництві міського самоврядування, але там, де вони
давали згоду на входження до складу міських рад, там вони займалися лише
питаннями лобіювання вузькопартійних зацікавлень.
2) Випадання промисловості з економічного життя
Південноукраїнської трудової федерації. Село перейшло на самозабезпечення, а
підприємства, які знаходилися на території новоствореної держави не могли самі
створити ринок промислових товарів, бо занадто різною була їх спеціалізація та
давалася взнаки відсутність сировини.
3) Національна неприязнь до махновців, бо пролетаріат в містах
Півдня України був лише на 20-30% українського походження, а в основному був
москальского. То ж москалі чекали приходу «своїх» більшовиків або своїх
«білих». З цією ж проблемою стикнувся і Петлюра, коли пролетаріат не підтримав
спроби уряду УНР організувати нормальне життя в містах і відмовився бути
конструктивним щодо процесу українського державотворення ( що було і у випадку
з Махном).
В результаті регулювання та організація життя міста в
Південноукраїнській трудовій федерації лягало виключно на коменданта і
самоврядування в містах було замінено на авторитарне керування військової
влади, яка в силу безініціативності міщан була змушена піклуватися про всі
сфери життєдіяльності міста(а робила вона це так, як вміла).
Ідея солідарності працівників, яка повинна була виробитися в
процесі боротьби з експлуататорами і їх захисниками, провалилася при намаганні
її втілення.
Програма побудови місцевого самоврядування була опублікована
в статті «Чого прагнуть повстанці-махновці», яка була розміщена в газеті «Шлях
до Волі» за 27 листопада 1919 року:
«У визволенім з-під влади місті (городі) більша робітнича
організація (наприклад, рада професійних спілок) повинна негайно взяти на себе
ініціативу (почин) в ділі скликання великої наради, (Конференції) для
скорійшого обговорення й вирішення ряду найпекучіших питань.
В склад конференції вийдуть: 1) представники від усіх без винятку
робітничих ор-ганізацій й підприємств (спілок, фабрик, заводів, майстерень,
млинів, ріжних установ та иншi);
2) представники від залізничників, від трамвайних робітників, від
пошти й телеграфу i т. інш.;
3) представники вед селян по змозі більш широкого району;
4) представники від повстанчеських частин. Конференція має
вирішити в першу чергу слідуючи питання:
1) Як організувати оборону міста й забезпечити спокій населенню?
2) Як взятися за організацію регулярного розкладання маючихся
в мiстi, в сей час, продуктiв загальної й першої потреби?
3) Які речі та в якому числі можуть бути зараз направлені в
село? Які продукти та в якому числі можуть зараз направлені з села в місто? Яка
обмінна единиця повинна бути встановлена? Як організувати регулярні зносини з
селом i наладить регулярний обмін продуктів поміж робітничими й селянськими
організаціями?
4) Виробництво яких самих потрібних речей може бути в мiстi
зараз же забезпечено й продовжено?
5) Що необхідно для налагоджування припинених галузiв
виробництва та як добути необхідне?
6) Організація рiжного роду мiйської праці;
7) Фінансове питання й т. ин.
Вирішуючи всі ці головні питання, Конференція буде, безумовно,
зразу організовувать все необхідне для здійснення своїх вирішень: налагоджувать
зв’язки, доручати дiльним людям встановлювати необхідне технічні установи й
инше.»
В подальшому на місці конференції повинна була постати економічна
«вільна» рада.
Як бачимо махновці вперше з усіх українських сил побачили
організаційний потенціал профспілкового руху у творенні мирного життя на
місцях, зазначаючи, що саме рада профспілок або найбільша профспілка повинні
взятии на себе організацію вільного життя українських міст. Махновський рух
визнавав первинність профспілок у творенні нового українського суспільства, що
через 16 років буде досконаліше офомлене у ідеї державного синдикалізму як
однієї з опор соціал-націоналістичного народовладдя (Націократії: з латини
natio – народ, плем’я; cratios – влада).
На місцях економічні ради виконувала роль виконавчої влади та
дорадчого органу на загальних селянських або робітничих зборів. Економічні
Ради, повинні були виконувати рішення, отриманні в результаті загальних
селянських та робітничих з’їздів. В проміжках між з’їздами саме вільні економічні
ради спрямовували русло мирного життя в Південноукраїнській трудовій федерації.
Ради створювалися на сільскому, волосному, міському та обласному
рівнях.
Окреме питання це повноваження махновських комендантів, останні
відповідали виключно за правопорядок(на час війни) та вчасні мобілізації і
поставки на фронт. Але це був військовий час, тому коменданти, зокрема в
містах, де дуже повільно йшла організація самоуправління(в основному через
саботаж прокомуністичних профспілок), мали необмежені повноваження, наприклад
комендант м. Олександрівська (сучасне м. Запоріжжя) Лашкевич з метою припинення
пияцтва в рядах повстанської залоги видав наказ про загальну заборону продажу
алкоголю в місті.
20 листопада 1919 року на засіданні ВРР відбувся конфлікт з
приводу вимоги ВРР у Махна передачі контролю над контррозвідкою до відання ВРР.
Махно відмовився, а Волін(голова ВРР, ідейний анархіст, жид – справжнє прізвище
Ейхенбаум) емоційно пішов з зали засідань, грюкнувши дверима.
26 листопада головою ВРР став Лащенко, Волін був усунутий від
головування і членства у ВРР, 29 грудня Волін разом з Трояном(бувшим секретарем
ВРР) були відіслані в Кривий Ріг під приводом агітаційної роботи.
З 29 грудня замість Лащенко, який захворів на тиф, головою ВРР
став Максимов, секретарем було призначено Грушецького.
В грудні 1919 року Махно наділив ВРР додатковими фінансовими та
адміністративно-господарськими функціями в Південноукраїнській трудовій
федерації. Це відбулося після розкриття «змови Полонського», махновського
бригадного командира та комуніста, до змови були причетні ще 11
прокомуністичних командирів та 4 члени ВРР. Ідея заколоту була ініційована
Троцьким та мала на меті обезголовлення найнебезпечнішого ворога комунізму в
Україні. В результаті його викриття у складі ВРР відбулася чистка, частина
членства вийшла(Новицький, Максимов, Красножжонов), а для покращення діяльності
«оновленої» ВРР Нестор Іванович вирішив надати додаткові повноваження, які
перераховані вище.
В квітні 1920 року відбувся П’ятий з’їзд робітників, селян та
повстанців, на якому було переобрано ВРР, її головою став Лащенко, який одужав
від тифу. Була оголошена мобілізація молоді до Революційно-Повстанської Армії
України, також повідомлялося, що в господарствах де є 3 коня і більше, третій
кінь повинен бути конфіскований на користь повстанської армії.
29 травня 1920 року військова і цивільна влади у махновській
державі поєдналися внаслідок обрання нової ВРР на спільній нараді командрів
повстанців. Головою Військово-Революційної Ради став головнокомандувач
Революційно-Повстанської Армії України Батько Махно, його заступником був
обраний начальник штабу РПАУ Віктор Білаш. Рада булла поділена на 3 відділи:
1) оперативний(начальник Білаш);
2) адміністративно-організаційний(начальник Куриленко);
3) культурно-просвітній(начальник Буданов).
Головним завданням булла організація селянських та робітничих
спілок, встановлення економічних зв’язків між ними.
Результатом обрання на військових зборах ВРР стала повна
консолідація влади в руках військових, раніше кадрові військові були членами
президії ВРР, але не займали такі високі посади. Якщо ж військові діячі
обиралися на дві вищих посади в ВРР, то вони складали свої військові
повноваження і ставали до побудови мирного життя.
11 червня 1920 року було переобрано ВРР, зі зменшення її
складу з 30 до 8 членів. Головою було обрано Нестора Івановича Махна,
секретарем Ради обрали Попова Дмитра Івановича.
З червня по липень 1920 року махновцями був відновлений «вільний
район» з центром в Гуляйполі, але на його ліквідацію червоними одразу ж були
кинуті переважаючі сили, внаслідок чого махновці з боями залишили його
території.
На початку жовтня 1920 року на час від’їзду з делегацією до
Харкова Попова секретарем ВРР став Рибін.
З 26 жовтня по 26 листопада 1920 року відбулося третє відновлення
української державності у візії махновців.
Махновцями в листопаді 1920 року були розроблені «Основні
положення про вільну трудову раду» та «Конституція вільного району», що надало
організаційно-правового підґрунтя для відновлення мережі вільних рад. Сам факт
створення законодавчої бази(аж до написання власної конституції) вже промовисто
каже про чітку державницьку позицію махновського руху.
Завирувало громадське життя: почалося відкриття мережі шкільних
закладів, школи політосвіти, курсів пропагандистів, діяли театри, аукціони на
користь поранених повстанців. На театральній виставі «Запорожець за Дунаєм» був
присутній і сам Батько Махно.
Були створені загони народної самооборони для охорони
правопорядку, запрацювали мобілізаційні пункти, внаслідок роботи яких за місяць
Революційно-Повстанська Армія України в вільному районі збільшилася з 2 до 10
тисяч. Штаб РПАУ розумів, що радянські війська збирають свої сили для
цілковитого знищення махновщини, це підтверджували і відомості, які отримувала
повстанська контррозвідка.
26 листопада 1919 року більшовики почали масштабну операцію
проти відно
леної Південноукраїнської трудової федерації, проти 10 тисяч
махновців виступало 100 тисяч чужоземних червоноармійців, окупанти мали в 15
разів більше гармат і в 6 разів більше кулеметів. Більшість військ була
неслов’янського походження, справа в тому, що навчений попередніми бойовими
діями проти махновців командувач Південного фронту Фрунзе пам’ятав, коли
червоні українські частини масово ухилялися від боїв з українськими
махновськими повстанцями, або ж переходили на їх бік. Донська дивізія, 42
дивізія, Перша і Друга кінні армії, складені з українців та їх родичів –
донців,кубанців, мешканців чорноземної зони Росії, які етнічно є нащадками
українців, не були головними дійовими особами антимахновської операціїї і на те
були вагомі причини.
42-га дивізія мала неофіційну назву як «відділ постачання Махна»,
командарм Другої Кінної армії Миронов домовився з Махном про союз, комбриг
Першої Кінної армії Маслаков теж готував перехід більшості частин в стан махновців,
підрозділи Донської дивізії не раз переходили на бік махновців.
Тому в ліквідації української державності з центром в Гуляй-полі
брали участь переважно чужоземні війска, більшість з яких була азіатами: 30-та
Червонопрапорна Іркутська дивізія, 7-ма Владимирська дивізія, 7-ма і 9-та
Кавдивізія, Туркменська кавдивізія, Киргизька бригада, Башкирська бригада,
Узбецька бригада, Татарський батальйон, Інтернаціональна кавбригада створена
переважно з латишів, естонців і китайців, Донецька дивізія ВЧК (створена з
ідейних комуністів, переважно московитського походження), Группа Ейдемана.
Українці-махновці, будучи нащадками руських дружинників, повинні
були битися в приазовських степах з азіатськими служниками комунізму, яких
скеровували на Україну лідери червоної революції семітського походження –
нащадки хозарів, яких нещадно бив руський князь Святослав. Ненависть верхівки
комуністичної партії до української вольниці була в них в крові, їх прабатьки
займалися грабунками Русі-України, цим займалися і червоні окупанти в
українських селах і містах.
Дух захисників Рідної Землі, який палав в грудях махновців,
змушував прокидатися генетичну пам’ять, про що свідчить телеграмма наступаючих
частин начальника штабу махновців Білаша на червоний Бердянськ: ІДУ НА ВИ!
Але перевага була не на боці Революційно-Повстанської Армії
України, хоча стотисячна армія більшовиків і не змогла її знищити, але вся
Україна перетворилася на військовий табір, майже в кожному населенному пункті
були червоні залоги, ЧК активно вербувало сексотів, масово вбивало членів родин
повстанців, бувших повстанців, селян та робітників, які співпрацювали з ними і
допомагали будувати українську державність, вбивалися навіть червоні командири,
які мали гарні стосунки з махновцями.
До всіх бід приєднався перший Голодомор 1921-1922 року, у селян не
було чим поділитися з повстанцями, а у повстанців не було сил захистити селян.
Мільйонна армія окупантів висмоктувала з українського села і міста всі ресурси,
переправляючи їх в північні області, або ж на продажу вчорашнім ворогам
більшовиків і сьогоденним друзям – капіталістичним країнам заходу. Лідери
«революції» швидко забули про плани світової революції і почали душити селян і
робітників заради зацікавлень великої буржуазії Західної Європи.
Як наслідок Повстанська армія танула і 28 серпня 1921 року Махно з
загоном в 100 чоловік переходить в румунську Бесарабію. Так закінчилася славна
боротьба нащадків запоріжців, в яких прокинувся дух предків, з одвічними
ворогами – московсько-азіатськими ордами, які цього разу були як під червоними,
так і під білими прапорами.
Окремо хотілося б зупинитися на ролі Військово-Революційної
Ради в Південноукраїнській трудовій федерації та причини зростання її впливу і
суспільної ваги.
Проаналізувавши протоколи засідань ВРР з 20 листопада 1919 року по
6 грудня 1920 року, в тому числі протокол Першого обласного з’їзду
представників селян, робітників і повстанців, скликанного
Військово-Революційною Радою та протоколи інших з’їздів були зроблені наступні
висновки:
1) Війсково-революційна Рада була повноцінним урядом, що діяв
постійно і назначався як шляхом з’їздів робітників, селян і повстанців, так і
Нестором Махно особисто, або ж на нарадах військовим керівництвом;
2) ВРР була найвищим організуючим та зв’язковим органом
влади, через яку проводилися в життя найважливіші перетворення економічної,
політичної, соціальної та культурної сфер життя Південноукраїнської трудової
федерації;
3) ВРР вільно розпоряджалася фінансами Південноукраїнської
трудової федерації та здійснювала контроль за ними;
4) ВРР в певних випадках виконувала і судові функції, але це
не було систематичним;
5) ВРР мала право на скликання з’їздів представників селян,
робітників і повстанців, але не користувалася ним систематично;
6) ВРР поєднувала виконавчу та законодавчу влади у проміжки
між загальними з’їздами
Військово-революційна Рада таким чином була вищим органом влади в
Південноукраїнській трудовій федерації, але її широкі повноваження
врівноважувалися фігурою вождя української соціальної революції Махна та
всеохоплюючою системою вільних рад, які були здатні поставити її на місце на
першому-ліпшому з’їзді.
Процес набуття ВРР все більших повноважень і суспільної ваги
пов’язаний з декількома взаємопов’язаними причинами:
1) небажання місцевих вільних рад брати на себе фінансування
багатьох сфер життєдіяльності місцевих громад(вище наводилися приклади
дотаційності освітньої сфери, селянам постійно безкоштовно надавалися трофеї,
здобуті махновцями в боях – це харчі, одяг, мануфактурні вироби);
2) економічна слабкість місцевих громад, фінансова
стабільність яких була підірвана війною та постійними грабунками з боку білих і
червоних продзагонів;
3) далекість українців від ідей анархізму, які були йому
чужі, український народ виробив власні владні традиції, які вимагали існування
відповідального уряду – ВРР(у разі невідповідального відношення до народних
справ ВРР переобрали б на найближчому з’їзді вільних рад, або Батько руками
комісії по боротьбі з контрреволюцією просто ліквідував її членство за зраду
зацікавлень українських працюючих мас) і Вождя – Нестора Івановича Махна, який
би вів український люд до світлого майбутнього, знищуючи ворогів працелюбних
українців.
Отож станом на кінець 1919 року махновський рух не можна називати
анархістами, бо махновським рухом була організована нова українська держава –
Південноукраїнська трудова федерація, заснована на широких повноваженнях
місцевої влади, мала Військово-Революційну Раду, як головний державний орган та
голову держави, Батька селянської Української Nації – Нестора Івановича Махна.
Ця держава була незалежним суб’єктом у зовнішніх відносинах та проводила чіткий
курс у зовнішній і внутрішній політиці, головною цінністю проголошувалася –
Воля. Південноукраїнська трудова федерація повністю повторювала кордони Війська
Запорозького XVIIІ сторіччя і була спадкоємицею його політико-правових
традицій.
Потім Південноукраїнська трудова федерація впала під ударами
червоних та білих, але були проміні світла в нерівній боротьбі козацьких
нащадків та московських холопів, саме сподіваючись на них в квітні 1921 року
Нестор Махно пропонує на розгляд своїм побратимам нову «Декларацію», в якій
метою махновського руху стає чітко окреслена Українська Радянська Республіка, з
Всеукраїнським з’їздом рад як вищим законодавчим органом, Всеукраїнським
центральним виконавчим комітетом як виконавчим органом і потужною місцевою
владою. Махно тепер не соромився визнати себе державником, але невблаганна
панна-історія не дала цьому народному герою другого шансу, разом з ним втратив
черговий шанс на отримання власної державності і українській нарід.
Але в цій декларації продовжується збільшення ролі профспілок в
державному організмі, Нестор Іванович стверджував, що саме профспілки і вільні
ради будуть скеровувати розвиток життя українського народу.
Отож можна стверджувати, що Махно в 1921 році фактично оголосив
державний синдикалізм як майбутній лад в Українській державі з широким місцевим
самоврядуванням. Ця концепція побудови народовладдя була детальніше розписана в
праці Миколи Сціборського «Націократії». «Не в партіях і не в політичних
сектярських гуртках, а власне тут – в органах місцевої самоуправи (як і в
синдикалістичних організаціях) народні маси найдуть для себе школу громадської
творчости й національно-політичного виховання», – навіть одразу не скажеш кому
належить ця витримка з Націократії – М. Сціборському чи Н. Махну, який був
відчайдушним захисником місцевого самоврядування. Нестор Махно перший, хто
впритул наблизився до побудови соціал-націоналістичної моделі організації
українського суспільства, бо більшість з його базових засад були зафіксовані в
устрої Південноукраїнської трудової федерації.
Святозар Коваль
Опубліковано
Дмитро Скобліков
