МОЖЛИВІ ПРОПОЗИЦІЇ ЕКСПЕРТА

ДЕСЯТЬ АРГУМЕНТІВ АСЛУНДА ПРО УКРАЇНУ ЯКІ СПОЛОШИЛИ ІНТЕРНЕТ

     Хочете справжніх реформ? Викиньте геть всіх прокурорів, суддів та податківців - Андрес Аслунд.

   Провідний економіст країн СНД і засновник Київської школи економіки Андрес Аслунд презентував в Києві книгу “Україна: що пішло не так і як це виправити”. Сообщает http://kozak.co.ua/

   Головна проблема української економіки в тому, що ви так і не зламали радянську систему. З дня незалежності Леонід Кравчук і Леонід Кучма зберегли стару систему, просто додавши до неї олігархів і провівши часткову приватизацію. З 2007 року ніяких змін взагалі не відбувалося.

   За останній рік в Україні почали більше реформ, ніж за всю історію незалежності. Рада прийняла понад 400 реформаторських законів, а економічна політика докорінно змінилася. Це при тому, що на початок року у вас було 36 квот і дозволів в сільському господарстві, менше 5 млрд. доларів золотовалютного резерву, а 53% витрат бюджету ішло на утримання держапарату.

   Коли мене в той момент питали – чи заслуговує Україна реструктуризації зовнішнього боргу, я говорив: “Звичайно”. Чому? Тому що, з одного боку країна стояла на межі дефолту, пережила колапс гривні і іноді здавалося, що майбутнього немає. З іншого – я бачив і знав багатьох людей, кращі уми, які прийшли у владу. Починати реформи потрібно з вищого політичного рівня і вам вдалося сформувати нову яскраву команду, яка почала це робити. Вам вдалося залучити в уряд молодих, ліберальних і нових для системи людей. Це дійсно вражає.

   В Україні 19 тисяч прокурорів і 10 тисяч суддів, практично всі вони корумповані. Просто викиньте їх усіх! Немає сенсу люструвати 10-20% з них! Це зробили у Східній Німеччині після об’єднання, в Естонії та Латвії після звільнення. Вони вигнали всіх, хто там працював і набрали людей “зовні”. В Україні тисячі юристів, тисячі фахівців, які зараз працюють за кордоном і досить іноземців, які готові допомогти у будівництві нової країни. Тільки тоді у вас буде нова політика. На жаль, саме цей напрямок – самий неуспішний в українських реформах наразі.

   У шведському пенсійному фонді працює тисяча чоловік. Знаєте, скільки в українському? Майже сорок тисяч! Жодної причини для їх існування немає. У Центробанку України працювало на початку минулого року 11 000 осіб, у Швеції – 400. Навіщо вам “азарівська” податкова система?! З 19 тисяч прокурорів достатньо залишити чотири, з 10 тисяч суддів – дві-дві з половиною.

   Хочете побороти корупцію в газовій сфері? Перестаньте купувати газ у Росії. Це елемент економічної війни, яка спрямована на корумпування і розвал України. Всі ці газові махінації здійснюють кримінальні синдикати. Українські олігархи заробили гроші на перепродажу і мутних схемах з продажу газу. Вони збудували корумповану імперію з Москвою і купили владу в Києві.

   Прості українці бачать інфляцію і падіння курсу гривні і вважають, що в цьому винен уряд. Ви забуваєте, що 7% української економіки зникли на окупованому Донбасі, 6% – у санкціях з боку Росії і 3% – у інвестиціях, які не надійшли в країну через війну. І люди вочевидь відчувають зниження рівня життя.

   Звичайні громадяни завжди ненавидять реформи, їм найважче. Практика показує, що реформи дають результат тільки через два роки після радикальних реформ. Скажімо, у Польщі в жовтні 1991-го року на парламентських виборах проголосували проти всієї команди “Солідарність” і привели до влади соціалістів, які взяли цю назву після “комуністів”.

   Поляки на початку реформ теж вважали, що вони “нічого не вміють” і у них “ніколи нічого не вийде”. Точно також зараз багато хто вважає в Україні! Але два роки реформ Бальцеровича в Польщі виявилося достатньо для 25 років економічного зростання.

   Естонці звільнили буквально всіх радянських чиновників. Зараз у них рівень корупції менше, ніж у багатьох країнах Євросоюзу. Але вони просто побудували нову систему! Аналоги СБУ теж звільнили у всіх балтійських країнах у повному складі!

Опублікував: Дмитро Скобліков

http://grajdanskoedeistvie.blogspot.com/    СІЧЕСЛАВ ІНФО

А НУ, ПОВЕРТАЙТЕ НАГРАБОВАНЕ ВЗАД!

КУДИ ПОДІЛОСЯ НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО НАРОДУ УКРАЇНИ 
І ЯК ЙОГО ПОВЕРНУТИ

Коротка (по суті) відповідь на поставлені питання така: треба привести законодавство України і правовідносини власності в Україні у відповідність з волею Українського народу, у відповідність із затвердженою через Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 року всеукраїнським референдумом 01.12.1991 року Декларацією про державний суверенітет України від 16.07.1990 року - у відповідність з каменем, який у 1992 році відкинули будівельники, розпочавши будівництво незалежної України не на фундаменті, а, фактично, на піску.

Починаючи з 1992 року органи державної влади відмовились виконувати Декларацію про державний суверенітет України і як ті виноградарі захопили у національному багатстві України більше ніж їм належить: замість речових прав довірчої власності на національне багатство України (прав-обов’язків управління виноградником) – речові права повної власності. Органи державної влади не спромоглися організувати і забезпечити періодичне безпосереднє отримання Українським народом у грошовому вимірі на окремий рахунок значної частини доходу з використання в господарській (підприємницькій) діяльності об’єктів національного багатства, що становлять матеріальну основу суверенітету України. Це може призвести до того, що народ-господар передасть національне багатство України у довірчу власність іншим виноградарям, які будуть віддавати народу плоди у часи свої (отнимется от вас Царство Божие и дано будет народу, приносящему плоды его…).

Що стосується статті 13 чинної Конституції України (документ 254к/96-вр), то її положення про перелік об’єктів права власності Українського народу та про те, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи держаної влади та місцевого самоврядування в межах, встановлених цією Конституцією, треба тлумачити таким чином, що зазначені органи здійснюють права не повного, а довірчого власника, і застосовувати ці положення виключно з урахуванням (в контексті) абзацу восьмого Преамбули Конституції України, де сказано, що Верховна Рада України приймала цю Конституцію.. «керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням…», в якому (Акті проголошення незалежності України) зазначається: «…здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України». Тобто, стаття 13 Конституції має застосовуватися системно з розділом шостим Декларації про державний суверенітет України щодо права власності народу України на національне багатство України, в тому числі, на весь економічний і науково-технічний потенціал створений на території України та мету використання об’єктів національного багатства України -- в інтересах громадян України. Треба зазначити, що здійснення прав власника з чітко визначеною метою в чужому інтересі – це класичні правовідносини довірчої власності і управління майном, що регулюються положеннями ч. 2 статті 216, глави 70 ЦК України. Приватний чи повний власник відрізняється від довірчого власника тим, що перший здійснює управління майном у власному інтересі, а довірчий власник – і у власному інтересі (плата з управління), і в чужому (передання повному власнику матеріальних вигод).

Абсолютно очевидно, що з 01.12.1991 року між Українським народом як суб’єктом права власності і органами державної влади виникли цивільно-правові відносини, відповідно, власника національного багатства України (установника управління і набувача вигоди) і довірчого власника (управителя). Органи державної влади здійснюють (чи мають здійснювати) від імені Українського народу права власника (стаття 13 Конституції України) не у власному інтересі, а з чітко визначеною метою – для забезпечення матеріальних і духовних потреб громадян України (розділ шостий Декларації про державний суверенітет України). Оскільки зміст Декларації про державний суверенітет України через Акт проголошення незалежності України був схвалений першого грудня 1991 року всенародним голосуванням, і враховуючи речення перше абзацу другого її заключних положень, де сказано, що «Декларація є основою для нової Конституції, законів України…», то законно змінити встановлену нею мету використання національного багатства можна тільки через затвердження відповідних положень кодексів і законів України, які змінюють цю мету або її ігнорують, всеукраїнським референдумом. Теж саме стосується «скасування» Верховною Радою майнових (речових) конституційних прав громадян України на якісну медицину, житло, освіту, базові пенсії тощо не за рахунок їх заробітних плат (за рахунок національного доходу), які передбачені попередньою Конституцією України (№ 888-09). Зазначені речові конституційні права гарантовані громадянам України чинною Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, розділом четвертим, не вважаються скасованими (не зважаючи на втрату чинності самою конституцією) і діють паралельно зі значно звуженими (значно урізаними) майновими правами, встановленими чинною Конституцією України. Вказані права, згідно зі статтею 190 ЦК України, є майном, що знаходиться у приватній власності громадян України. 

Це означає (пункт перший), що органи державної влади зобов’язані здійснювати на об’єкти національного багатства України права не повного власника, а виключно права довірчого власника; і (пункт другий), що всі правочини з об’єктами національного багатства України, вчинені органами державної влади з перевищенням повноважень довірчого власника без схвалення всенародним голосуванням (ст. 1037 ЦК України), є дійсними і створюють для Українського народу правові наслідки тільки в частинах, які не суперечать пункту першому (ст. 241 ЦК України, ст. 63 ЦК УРСР). 

Незалежність України була проголошена, а самостійна українська держава Україна створена Українським народом на умовах здійснення (виконання, додержання) органами державної влади положень Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року. Це випливає із змісту Акту проголошення незалежності України від 24.08.1991 року, схваленого на всеукраїнському референдумі 01.12.1991 року, де сказано: «…здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України».

За таких обставин Декларація про державний суверенітет України є установчим законодавчим документом, зміст якого через Акт проголошення незалежності України затверджено безпосередньо Українським народом на референдумі. Чинні положення Декларації про державний суверенітет України стосовно гарантування всім громадянам прав і свобод, які передбачені попередньою Конституцією України (№ 888-09), стосовно права власності народу України на національне багатство України, в тому числі, на весь економічний і науково-технічний потенціал створений на території України та стосовно мети використання національного багатства України, а саме в інтересах громадян України - мають найвищу в Україні установчу юридичну силу, юридичну силу безпосередньої волі Українського народу, що здійснена відносно змісту закону і покладена в основу суверенітету і незалежності України.

Справа полягає в тім, що органи державної влади (Верховна Рада всіх скликань і Президенти України) не виконали повністю Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 року в частині зміни (скасування) на республіканському рівні тоталітарного державного устрою України, встановлення проголошеного Декларацією нового демократичного внутрішнього устрою самостійної української держави України як республіканської громади (Українського народу) і територіальних громад, що здійснюють владу (місцеве самоврядування) через органи державної влади і органи місцевого самоврядування відповідно, та забезпечення громадянам України непорушності їх приватної власності - майнових конституційних прав, передбачених Конституцією (Основним Законом) УРСР № 888-09, які, фактично, є речовими правами і, згідно зі статтею 190 ЦК України,майном, що є приватною власністю громадян. Зазначені речові конституційні права гарантовані громадянам України Декларацію про державний суверенітет України від 16.07.1990 року (розділом четвертим), не є скасованими і через Декларацію діють паралельно зі значно звуженими (значно урізаними) майновими правами, встановленими чинною Конституцією України (документ 254к/96-вр).

До прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, загальнонародна держава УРСР представляла собою єдиний суб’єкт на кшталт казенного акціонерного товариства, яке на правах повної власності володіло майже всім національним багатством України як юридична особа, до складу якої входив народ і органи державної влади - ради народних депутатів, зокрема, Верховна Рада та інші державні органи (статт1, 2, глава друга, статті 10, 11 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09, статті 87, 89, 90 Цивільного кодексу Української РСР). До складу органів держаної влади 05.07.1991 долучили посаду Президента України. Народ України не був ні суб’єктом взагалі, ні, зокрема, суб’єктом права власності - громадяни України входили до складу загальнонародної держави у статусі найманих працівників (трудящих республіки), а народ в цілому, як вищий орган державної влади. Народ не був суб’єктом і громадяни України володіли національним багатством України не безпосередньо, а через конституційні права на державу.

Керувала державою як підприємством на підставі статті 6 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09) Комуністична партія Радянського Союзу. Держава як юридична особа була повним власником і здійснювала право власності на національне багатство через органи державної влади – ради народних депутатів на принципах демократичного централізму. Тобто, органи державної влади обиралися народом і були йому підзвітні, але саме вони здійснювали право власності на національне багатство України, і не від імені народу, а від імені загальнонародної держави як юридичної особи, оскільки Український народ хоч і вважався вищим органом державної влади в Україні, але не був суб’єктом чи особою (не був республіканською громадою).

Прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року, затвердженої через Акт проголошення незалежності України всеукраїнським референдумом 01.12.1991 року та низки законів на її виконання («Про економічну самостійність Української РСР» від 03.08.1990 року, «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР» №404-ХІІ від 24.10.1990 року, “Про власність” від 07.02.1991 року, про внесення змін до Цивільного кодексу Української РСР № 3718-12 від 16.12.1993 року), єдиний суб’єкт права власності загальнонародна держава (статті 1-5 Конституції (Основного Закону) України №888-09) де-юре і де-факто через втрату права власності на національне багатство України розпався на два окремі суб’єкти права власності (ст. 3 Закону України «Про власність»), на дві складові частини: 1) народ України (громаду) і «державу» (вже не загальнонародну державу, а державу без народу, у складі якої, очевидно, залишились виключно органи державної влади, а назва залишилась та, яка була).

Право повної власності загальнонародної держави як юридичної особи на всі об’єкти національного багатства України було скасовано, на конституційному рівні 24.10.1990 року – через прийняття Декларації про державний суверенітет (закон України «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР» №404-ХІІ від 24.10.1990 року), а на рівні ЦК УРСР 16.12.1993 року – через прийняття закону України «Про власність» (закон України про внесення змін до Цивільного кодексу Української РСР № 3718-12 від 16.12.1993 року).

Перший суб’єкт права власності утворився з вищого органу державної влади – народу і отримав назву «народ України» (ст. 3 Закону України «Про власність»). Другий суб’єкт права власності утворився з системи підзвітних народу органів державної влади (Рад народних депутатів, Верховної Ради тощо, до числа яких 05.07.91 року долучили посаду Президента України) і отримав чи залишив собі назву «держава» (ст. 3 Закону України «Про власність»). До цих двох суб’єктів і перейшло право власності загальнонародної держави як юридичної особи на національне багатство України: до народу України (республіканської громади) – право повної власності (Розділ 6 Декларації про держаний суверенітет України, ст. 3, 4 Закону України «Про економічну самостійність Української РСР», ст. 1 Закону України «Про власність»), до органів державної влади – речові права довірчої власності або управління цим самим майном від імені і в інтересах народу (ст. 31 - 35 Закону України «Про власність»).

Таким чином, функції держави і право повної власності на національне багатство України від єдиного суб’єкта - держави якадміністративно-територіальної одиниці і юридичної особи (статті 1-5 Конституції (Основного Закону) України №888-09) де-юре перейшли до народу України або республіканської громади, яка сама (оскільки є правоздатним і дієздатним суб’єктом, зокрема, суб’єктом права власності) діє в режимі держави безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України (документ 254к/96-вр). Саме загальнореспубліканська громада (народ України) в сукупності з органами державної влади і місцевого самоврядування, фактично, стала де-юре суб’єктом влади і суб’єктом права власності – новою демократичною державою Україна за її внутрішнім устроєм. А той, що існував за часів Радянського Союзу єдиний суб’єкт «держава» просто юридично зник чи мав зникнути при застосуванні цього поняття всередині України.

Органи державної влади (ст. 31 - 33 ЗУ «Про власність») розділились на органи державної влади і органи місцевого самоврядування і, в розумінні глави 70 ЦК України, повинні були здійснювати права довірчої власності (права управління) державним майном виключно від імені народу (республіканської громади) і від імені населення адміністративно-територіальних одиниць (територіальних громад), а не від імені держави і адміністративно-територіальних одиниць (ст. 33 ЗУ «Про власність»). Суб’єкт «держава» чи «держава Україна» міг чи мав діяти під такою назвою виключно на зовнішньополітичному чи зовнішньоекономічному рівні, оскільки на внутрішньому українському рівні (всередині України) правова демократична самостійна українська Держава Україна – це виключно Український народ як республіканська громада, що здійснює владу як безпосередньо, так через органи державної влади та (в особі територіальних громад) через органи місцевого самоврядування (частина друга стаття 5 Конституції України). І ніякої держави чи держави України, до складу якої не входить Український народ, бути не може!! В усіх випадках, коли поняття «держава» застосовується окремо від Українського народу, зокрема, в частині третій статті 5 Конституції України, мається на увазі не держава Україна як адміністративно-територіальна одиниця, а виключно система органів державної влади.

Тобто, якщо всередині України згідно із законами існує суб’єкт права власності під назвою «держава Україна» окремо від суб’єкта права власності «Українського народу», то перший суб’єкт – це точно не держава Україна, оскільки держави України як адміністративно-територіальної одиниці без Українського народу бути не може фізично. Тобто, назва суб’єкта права власності «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) є удаваною («мнимою» або, по російські - «притворной»), оскільки не відповідає складу цього суб’єкта. Саме тому законодавці в жодній зі статей ЦК України, інших законів не визначають склад цього суб’єкта права власності з удаваною назвою.

Виконувати Декларацію про державний суверенітет України як пряму волю народу після схвалення її змісту всенародним голосуванням 01.12.1991 року мали органи державної влади – Верховна Рада України і Президент України як суб’єкти законодавчого процесу в Україні. Вони зобов’язані були передати власність, яку тримали у себе, від загальнонародної державияк юридичної особи (статті 1 - 5 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09) народу України (республіканській громаді) як суб’єкту права власності в Україні. Зробити це вони повинні були через зміну законом свого власного юридичного статусу як суб’єктів права власності – визнати себе довірчими власниками державного майна (управителями майном в чужому інтересі), а народ України (замість держави) визначити основним суб’єктом права державної власності і власником державного майна, зокрема, цілісних майнових комплексів державних підприємств, установником управління і вигодонабувачем.

Вони (Верховна Рада України і Президент України) зобов’язані були діяти всередині України при вирішенні внутрішніх питань вже не від імені попередньої тоталітарної держави як юридичної особи (в розумінні статей 1, 2 Конституції (Основного Закону) УРСР № 888-09) чи не від імені і попередньої держави, і від імені республіканської громади (як слуга двох господарів), а виключно від імені республіканської громади (Українського народу) як держави і як особи публічного права в розумінні Декларації про державний суверенітет України.

Але, нажаль, не так сталося як гадалося. Причина – вплив на розподіл і продаж (приватизацію) майна державних підприємств.

Оскільки розподіл основних об’єктів (підприємств) комунальної власності (ст. 35 ЗУ «Про власність») на 1996 рік (на момент прийняття чинної Конституції України) вже завершився, на рівні місцевого самоврядування Декларацію про державний суверенітет щодо демократизації державного устрою виконали, і такі суб’єкти місцевого самоврядування як адміністративно-територіальні одиниці (ст. 31 - 33 ЗУ «Про власність») зникли, і ми отримали на рівні Конституції (розділ Х1, статті 140, 143) від законодавців визначення саме територіальних громад єдиними суб’єктами місцевого самоврядування і права комунальної власності. Ми отримали визначення, що виключно територіальні громади, що складаються з людей, а не адміністративно-територіальної одиниці і територіальні громади удвох паралельно здійснюють місцеве самоврядування, володіють і управляють комунальним майном та діють через органи місцевого самоврядування. Аналогічні положення містяться і в чинній статті 327 ЦК України: «1. У комунальній власності є майно, в тому числі грошові кошти, що належать територіальній громаді. 2. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування». Все чітко і зрозуміло, і ніяких паралельних суб’єктів влади і власності в формі міст, областей, сіл, селищ, інших адміністративно-територіальних утворень, що паралельно з громадами цих одиниць діють через органи місцевого самоврядування і їх посадових осіб.

Стосовно демократизації державного устрою на республіканському рівні органи державної влади Декларацію про державний суверенітет України не виконали, право бути єдиною державою республіканській громаді не передали. Причина – не встигли розподілити права власності на об’єкти загальнодержавної (республіканської) власності (статті 31-34 Закону України «Про власність»), а тому не наважились визнати республіканську громаду (народ України) єдиним власником об’єктів загальнодержавної (республіканської) власності (стаття 34 Закону України «Про власність») аналогічно тому, як територіальні громади визнали єдиними власниками об’єктів комунальної власності (стаття 35 Закону України «Про власність»).

Замість цього вони розгорнули продаж (приватизацію) цих об’єктів від імені і в інтересах окремих від республіканської громади суб’єктів права власності під мнимими чи удаваними назвами «держава» (ст. 3 Закону України «Про власність») або «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) – від імені фіктивних двійників справжньої держави Україна – республіканської громади. До складу цієї фіктивної держави (державного Ватикану) входять виключно органи державної влади, які, узурпувавши право власності Українського народу на національне багатство України і право назватися державою Україна, діють як система чи державна профспілка (паралельно з республіканською громадою) теж, як і Український народ, через органи державної влади, тобто, самі через себе від власного імені і у власних інтересах!! (ст. 167, 170, 326 ЦК України). 

Виконати Декларацію про державний суверенітет України, затверджену через Акт проголошення незалежності України всеукраїнським референдумом, і передати народу України (республіканській громаді) право бути державою Україна та право власності на об’єкти загальнодержавної (республіканської) власності (статті 31-34 Закону України «Про власність») Верховна Рада України всіх скликань і Президенти України могли тільки одним шляхом:

1. визначити законом справжній склад суб’єкта права власності під назвою «держава Україна», а саме, що суб’єкт (суб’єкт права власності) під назвою «держава» чи «держава Україна», до складу якого не входить Український народ (народ України) як республіканська громада (статті 3, 31-34 Закону України «Про власність», статті 2, 167, 170, 326 ЦК України, частина третя статті 5 Конституції України), це – не держава Україна в буквальному сенсі (оскільки справжньою державою Україна стала республіканська громада), а виключно ограни державної влади чи система органів державної влади (в противному випадку треба буде признати, що законодавці не тільки позбавили Український народ права власності на національне багатство і національний доход, а й виставили його за межі держави Україна, тобто, народ до складу України як адміністративно-територіальної одиниці вже не входить);

2. визначити законом справжній юридичний статус суб’єкта права власності під назвою «держава Україна» як довірчого власника (управителя) об’єктів національного багатства України з обов’язками встановлення управління і контролю його ефективності та забезпечення одержання Українським народом як вигодонабувачем на окремий рахунок прямих матеріальних вигод від використання його майна в підприємницькій діяльності великого бізнесу (шляхом введення в цивільне законодавство України в 1992 році, ще до початку процесів роздержавлення економіки, і застосування безпосередньо до цивільно-правових і господарських відносин між системою органів державної влади (як суб’єктом права власності в Україні під назвою «держава» чи «держава Україна») і суб’єктом права власності Українським народом (народом України) цивільно-правового інституту довірчої власності та управління майном (в розумінні частини другої статті 316, глави 70, статті 54 Цивільного кодексу України).

Мало того, що цивільно-правовий інститут довірчої власності та управління майном було введено в цивільне законодавство України із запізненням на 12 років тільки у 2004 році, до цивільно-правових і господарських відносин між Українським народом як республіканською громадою і системою органів державної влади як суб’єктом права власності під удаваною назвою «держава»чи «держава Україна» його не застосовано і досі.

В результаті в Україні з 1992 року реально існує дві держави: справжня держава - республіканська громада Український народ (частина друга статті 5, ч. 1 ст. 13 Конституції України, ст.. 324 ЦК України, що здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади, і такий собі державний Ватикан (держава всередині держави, що складається виключно з органів державної влади) – «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України, частина 3 статті 5 Конституції України). Органи державної влади і їх посадові особи спільні для двох держав і виконують роль слуг, що намагаються служити двом господарям одночасно. Обираються посадовці до органів державної влади від справжньої держави – громади (Українського народу), а працюють в органах державної влади на закрите акціонерне товариство чи корпорацію під назвою «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) – державний Ватикан, державу всередині держави Україна, двічі тоталітарне утворення, залишок тоталітарної юридичної особи-держави, що існувала до проголошення незалежності і до складу якої входив народ, а зараз ця система складається виключно з органів державної влади і чиновників, існує за рахунок податків, має власне пенсійне законодавство і абсолютно незаконно використовує назву «держава Україна».

Таким чином, суб’єкт права власності в Україні, що ховається під назвою «держава Україна» (статті 2, 326 ЦК України) – це чиновницький чи державний олігарх з удаваною назвою (назвою, яка не відповідає складу цього суб’єкта), що узурпував право власності Українського народу на національне багатство України – замість права довірчої власності в інтересах Українського народу здійснює на об’єкти національного багатства України (розділ VІ Декларації про державний суверенітет України) право повної власності у власних інтересах і в інтересах третіх осіб (приватних олігархів). 

Українському народу (республіканській громаді) як власнику національного багатства України в умовах вільної (ліберальної) ринкової економіки України на правах приватної власності (оскільки народ чи республіканська громада – це суб’єкт, який має правоздатність і дієздатність, а значить є юридичною особою публічного права) належить в формі прямих матеріальних вигодзначна частина доходу великих підприємств і суб’єктів господарювання, яка складає національний доход (десятки мільярдів доларів США на рік навіть в умовах нинішнього ВВП). Система органів державної влади, створивши на рівні ЦК України (Закону України «Про власність») суб’єкта права власності з удаваною назвою «держава Україна» чи «держава» (назва суб’єкта не відповідає його реальному складу) і зловживаючи законодавчою владою з 1992 року, з одного боку, самочинно змінила встановлену Декларацію про державний суверенітет України мету використання національного багатства, поцупила у Українського народу (загальнореспубліканської громади) національний доход і передала через приватизацію державного майна права на його отримання третім особам. З іншого боку, система органів державної влади незаконно зняла з себе обов’язки організації та встановлення управління господарською діяльністю великих підприємств в інтересах Українського народу і обов’язки здійснення від імені народу цивільно-правового (не адміністративного) контролю ефективності управління майном приватизованих державних підприємств та передачі Українському народу матеріальних вигод як частини доходу цих підприємств, які згідно з Декларацією про державний суверенітет України належать республіканській громаді і є матеріальною основою суверенітету України.

Такі дії призвели, з одного боку, до руйнації економіки України замість її неухильного розвитку і зростання, а з іншого боку, до конфіскації у громадян України їх майнових (за рахунок доходу з використання національного багатства в господарській і підприємницькій діяльності) конституційних прав на житло, медицину, освіту, пенсії, забезпечення у разі непрацездатності або втрати роботи тощо, які є речовими правами – майном, що є приватною власністю громадян України. Ці витрати незаконно переклали на заробітні плати громадян України, податки та збори.

Свої незаконні дії, що почались з 1992 року, суб’єкти законодавчого процесу (Президенти і Верховні Ради всіх скликань) мотивують необхідністю створення в Україні ринкової економіки. Проте, для створення ринкової економіки достатньо, щоб управління підприємствами, іншими суб’єктами господарювання здійснювалося не адміністративно-командним шляхом на правах оперативного управління чи господарського відання (із адміністративним контролем з боку міністерств та відомств, оплатою послуг управителів згідно з тарифною сіткою та преміями), а на засадах підприємництва. Підприємництво – це певний вид господарської діяльності з управління діяльністю суб’єкта господарювання на певних принципах (стаття 5 закону України «Про підприємництво», статті 42-45 ГК України). Як вид господарської діяльності, підприємництво – це завжди або малий, або середній бізнес. Якщо на засади підприємництва переводиться управління малими або середніми підприємствами, то сто відсотків доходу цих підприємств – це плата підприємцю за ефективне управління цими суб’єктами господарювання на засадах підприємництва. Якщо на засади підприємництва переводиться управління великим підприємствами, то ефективне управління за його ринковою вартістю – це все одно середній бізнес, в оплату якого суб’єкту підприємницької діяльності-управителю йде виключно частина доходу великого суб’єкта господарювання. Решта доходу, яка може сягати 50 – 65 і більше відсотків, це матеріальна вигода, яка не є платою за управління і належить не управителю-підприємцю, а безпосередньо власнику, і яку за договором управління майном, укладеному з установником управління, довірчий власник (управитель) повинен віддавати вигодо набувачу, вказаному в договорі управління. 

У випадку з Україною, якщо дотримуватися Декларації про державний суверенітет України і глави 70 ЦК України, установником управління є суб’єкт права власності під назвою «держава Україна» як система органів держаної влади, а вигодо набувачем - суб’єкт права власності Український народ.

Відповідно о частини четвертої статті 13 Конституції України, частини другої статті 318 ЦК України, усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Згідно зі ст. 321 ЦК України (ст. 6 ЗУ «Про власність») кожний власник має право на використання свого майна для здійснення підприємницької діяльності з метою одержання прибутку (доходу), Український народ (народ України) включно!!

Зміст права власності в господарській діяльності такий, що власнику належать права управління і права отримання вигод (про що законодавці ні в ЦК, ні в ГК України прямо не пишуть, і що випливає з аналізу глави 70 ЦК України). Відповідно, доход (прибуток) суб’єкта господарювання можна умовно розділити на плату за управління і матеріальні вигоди. Якщо управління здійснюється на засадах підприємництва, то його ринкова вартість ва малому та середньому бізнесі приблизно дорівнює прибутку, який цей бізнес може принести (в середньому бізнесі – прибутку з урахуванням податків), і ніякої різниці між власником і довірчим власником цих об’єктів не існує (обидва отримують у власність сто відсотків прибутку), крім тієї, що довірчий власник не має право знищити підприємство, порізати обладнання на металобрухт тощо без згоди власника чи уповноважених власником осіб. Вигодами громади (територіальних громад) при приватизації об’єктів малого та середнього бізнесу є не матеріальні вигоди (не гроші), чи не стільки матеріальні вигоди (податки), скільки вироблені цим бізнесом якісні товари і послуги та створені робочі місця. Треба зазначити, що закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» містить низку відповідних законодавчих застережень, зокрема, частини сьомої статті 60 (Комунальна власність) розділу ІІІ (Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування): «Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об’єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню». 

Що стосується цілісних майнових комплексів великих державних підприємств, інших крупних об’єктів національного багатства України, то ринкова вартість управління ними на принципах підприємництва складає тільки частину доходу, а інша частина доходу (прибутку) – це плата за власність, яка належить Українському народу як власнику національного багатства в формі національного доходу. Якщо підприємством, великими обсягами сільськогосподарської землі, надрами тощо управляє не сам власник Український народ безпосередньо і не система органів державної влади Президент-ВР-КМ (якій народ делегував права-обов’язки встановлення управління і здійснення цивільно-правового контролю його ефективності), а інша особа - довірчий власник-замісник (суб’єкт підприємницької діяльності), то йому належить частина доходу як ринкова плата за управління. Точний розмір оплати визначається абсолютно об’єктивно із залученням експертів академічного рівня з урахуванням показників зовнішніх ринків економічно розвинутих країни світу (щоб можна було, у разі потреби, перекупити талановитих менеджерів і топ-менеджерів). Решта доходу за вирахуванням відсотків, що належать органам державної влади як плата за встановлення управління і здійснення загального цивільно-правого контролю - це власність Українського народу як суб’єкта права власності. Ці кошти обліковуються на окремому рахунку, тобто, надходять на рахунок Українського народу як суб’єкта права власності в Національному банку України, де вони автоматично розподіляються на іменні рахунки громадян України, що мають виключно цільове призначення відповідно до майнових конституційних прав громадян України (медичне обслуговування, житло, освіта, базові пенсії…) та встановлених законом відрахувань до місцевого (за місцем проживання громадянина) і республіканського бюджетів. Порядок використання коштів, що є власністю Українського народу, визначається окремим законом (ст. 1030 ЦК України).

Таким чином, особливістю Українського народу як суб’єкта права власності в Україні є те, що він фізично не може безпосередньо здійснювати управління об’єктами національного багатства, що йому належать, зокрема, цілісними майновими комплексами державних підприємств, землею, надрами тощо. Але Український народ як власник національного багатства України ніколи не відмовлявся від отримання матеріальних вигод (від майнових конституційних прав громадян, що фінансуються з доходу підприємств, а не з податків на цей доход). Управління своєю власністю народ здійснює на загальному генеральному рівні, обираючи на виборах («загальних зборах акціонерів України») довірчих власників свого майна: Президента України і Верховну Раду України, які формують Кабінет Міністрів України. Український народ делегує їм права довірчих власників щодо установлення та контролю управління цілісними майновими комплексами державних підприємств, землею, надрами з чітко визначеною Декларацією про державний суверенітет України метою – в майнових інтересах громадян України в особі Українського народу як набувача вигоди. Змінити цю мету законно можна тільки через референдум.

Як би Президенти України і Верховна Рада України всіх скликань при прийнятті законів з 1992 року дотримувались Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року та положень глави 70 ЦК України.

Опублікував: Дмитро Скобліков

http://grajdanskoedeistvie.blogspot.com/    СІЧЕСЛАВ ІНФО

ПІР НА ЧАСУ ЧУМИ

ТАНЦІ

НА

КІСТКАХ

     Україна отримала право приймати міжнародний пісенний конкурс Євробачення-2017 після того, як українська співачка Джамала перемогла на цьому конкурсі в 2016 році в Стокгольмі. Вона виступила з піснею "1944", в якій розповідається про трагедію кримськотатарського народу.  9 вересня стало відомо, що переможцем відбору міста-господаря пісенного конкурсу Євробачення-2017 став Київ. Головна сцена Євробачення-2017 буде облаштована в Міжнародному виставковому центрі (МВЦ). Євробачення-2017 проходитиме з 9 по 13 травня.

   ВИБАЧАЙТЕ МЕНЕ, АЛЕ Я НЕРОЗУМІЮ, ЯКИЙ ТАКИЙ ПІСЕННИЙ КОНКУРС, КОЛИ БРАТИ ТА СЕСТРИ НАШІ ГИНУТЬ НА ФРОНТІ?

   ЛЮДИ! ЯК ТАКЕ МОЖЕ БУТИ В ОДНІЙ КРАЇНІ, ОСЬ ІДЕ ВІЙНА НА ВИЖИВАННЯ, А ТУТ ПОРУЧ ПРОХОДЕ ВЕСІЛЛЯ.

   ТА ЗРОЗУМІЙТЕ Ж, ЩО ЦЕ ЖАХ, ТАНЦЮВАТИ НА КІСТКАХ НАШИХ ПОБРАТИМІВ, ЦЕ МОЖЕ ВИГАДАТИ ТІЛЬКИ НАВОЛОЧ, ЧИ ОБРІЗАНА ІСТОТА У ЯКОЇ НЕ МАЄ НІ ДУШІ, НІ ЛЮБОВІ ДО УКРАЇНЦІВ!

   ПРОПОНУЮ ТІЛЬКИ УСЕУКРАЇНСЬКИЙ БОЙКОТ НА ЦЮ ЗРАДУ!

Дмитро Скобліков

http://grajdanskoedeistvie.blogspot.com/    СІЧЕСЛАВ ІНФО

ТІЛЬКИ ОБ'ЄДНАВШИСЬ, ЗАБОРОНИМ УСІЛЯКІ ПАРТІЇ!

КОМУ ТА ДЛЯ ЧОГО  ПОТРІБНІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ?

  Україна формально належить до демократичних держав світу, де влада обирається народом. Однак, насправді не широкі верстви суспільства визначають напрями державної політики. Політична влада в Україні давно тісно переплетена з олігархічними кланами. Саме вони мають часто вирішальний вплив на роботу уряду, ухвалення законів і конфігурацію коаліцій в парламенті.

   Те, що більшість українських партій залежить від олігархів, було відомо давно. Особливо «олігархічними» є нові політичні проекти, які виникають щоразу напередодні виборчих кампаній. Також залежними від фінансування олігархів є і чимало партій, які формально сповідують соціальну риторику. Нещодавно лідер Радикальної партії Олег Ляшко публічно визнав, що включив у виборчий список своєї політсили Сергія Мельничука за домовленістю з олігархом Сергієм Льовочкіним. За такий вчинок Олег Ляшко отримав можливість бути присутнім в ефірах телеканалу «Інтер», який частково належить Льовочкіну, напередодні виборчої кампанії. 

   Здавалось би, такий факт мав би викликати обурення громадськості і навіть розслідування антикорупційного бюро. Бо мова ж іде про торгівлю місцями у списку в обмін на преференції у ЗМІ. Але все обійшлося. А це свідчить про те, що оприлюднений Олегом Ляшком факт – лише вершина айсбергу. І що схожа ситуація у більшості партій чи фракцій парламенту. Ні для кого не є секретом, що «Блок Петра Порошенка» має у своєму складі олігархів. Та й сам президент Порошенко належить до цієї категорії осіб. Свої грошові мішки є у «Народного фронту» і в Опозиційного блоку. «Самопоміч», «Батьківщина», Радикальна партія теж мають своїх спонсорів, яких тримають у секреті. А депутатські групи «Відродження» та «Воля народу» взагалі є класичними групами, які створені олігархами. 

   Крім того, олігархи володіють своїми політичними проектами за межами Верховної Ради. Політпроекти УКРОП, «Наш край», Аграрна партія, «Життя», «Успішна країна», «Соціалісти» та інші в своїй основі мають не стільки ідейну складову і довгу історію партійно-політичного будівництва, як щедре фінансування і покровительство грошовитих еліт. Здавалося б, цю ситуацію покликаний виправити новий закон про державне фінансування політичних партій в Україні. Логіка його ухвалення зрозуміла. Державне фінансування партій практикується в багатьох розвинутих державах світу. Воно покликане мінімізувати впливи заможних спонсорів на партії і надати їм можливість розвиватися та бути незалежними від тих чи інших кланів. 

   В Україні про наміри впровадити державне фінансування партій заговорили ще на початку 2000-х років. Але руки до цього дійшли лише у жовтні 2015 року. 

   Закон, безперечно містить чимало прогресивних рис. Крім державного фінансування він передбачає запровадження звіту партій про витрачені кошти. Розміри грошових внесків на партію від фізичних та юридичних осіб отримали чіткі обмеження в обсязі 400 і 800 мінімальних зарплат відповідно. Контролювати фінансову звітність партій буде Національне агентство з питань запобігання корупції. 

   Однак, не все так чудово, як здається на перший погляд. Спочатку пропонувалось надати державне фінансування з 1 липня 2016 року усім партіям, які на останніх виборах до парламенту у 2014 році набрали більше 3% голосів виборців. Але в підсумку закон було ухвалено з поправкою, яка надає таке фінансування лише партіям, які подолали 5%-ий бар’єр. Тобто тим, які зараз є у парламенті. До чого це приведе? До консервації нинішньої політичної конфігурації сил. Найбільше грошей отримає партія екс-прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка «Народний фронт», хоча ця партія зараз має мізерні рейтинги довіри. За різними підрахунками це від 83 до 100 мільйонів гривень. Так само чимало грошей з бюджету потрапить до «Блоку Петра Порошенка». Та й інші парламентські сили без коштів не залишаться. І вже аж після наступних виборів у 2019 році партії, які наберуть більше 2% голосів, зможуть отримати державне фінансування. 

   Виходить так, що ті політичні сили, які й так почуваються доволі добре у фінансовому плані через свою залежність від олігархів, отримають ще й підтримку від держави. А ось ті партії, які не мають за собою олігархічних спонсорів, і далі ледве зводитимуть кінці з кінцями. Але не лише в цьому недоліки нового закону про фінансування партій в Україні. Як відомо, значна частина нардепів на мажоритарці сьогодні обирається завдяки діяльності так званих «благодійних» фондів. На практиці це ніщо інше як підкуп виборців. і до такого підкупу вдаються саме олігархи. Ніякої мови про заборону благодійницько-політичної діяльності під час виборчого процесу у законі немає. 

   Також не обмежуються витрати на політичну рекламу. А між іншим, саме завдяки дорогій рекламі, особливо на телебаченні, простому народу успішно промивають мізки та маніпулюють його свідомістю. Доцільно було б взагалі заборонити платну політичну рекламу під час виборчої агітації. Або ж надавати всім учасникам перегонів однакову кількість ефірного часу та рекламних площ у медіа. Інакше успішний ефект від реформування буде знівельований. Суспільство має зрозуміти просту істину: якщо воно не буде залучене до процесу фінансування та контролю за діяльністю партій, їх фінансуватимуть клани. Як це є зараз. А втрати від того, що політика в Україні стала інструментом для реалізації олігархами своїх інтересів, несе вся держава і кожен громадянин зокрема. 

   Пряме НАРОДОВЛАДДЯ по Конституції Пилипа Орлика та по практиці Нестора Махна – то єдина справедлива СИСТЕМА ВЛАДИ для України – країни вільних людей, природна та історично зрозуміла НАРОДУ УКРАЇНИ.
  

   До речі, Нестор Махно - був ПОСЛІДОВНИКОМ Пилипа Орлика і НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ УКРАЇНИ - побудови козацької держави ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ. Тобто - по сучасному: ДЕРЖАВИ ПРЯМОГО НАРОДОВЛАДДЯ!        

  

      Тому пропозиція така, коли хочемо почати руйнувати цю людожерливу олігархічну систему обрізаних тварин, то ми усією країною, повинні бойкотувати усілякі краплені вибори усіх політичних партій, а також  негайно заборонить любі партії на території України.

   ПРЯМЕ НАРОДОВЛАДДЯ - ЄДИНИЙ ШЛЯХ ПЕРЕТВОРЕННЯ УКРАЇНИ У КРАЇНУ ДЛЯ ЛЮДЕЙ і припинення РАБСТВА НАШОГО НАРОДУ! А УСЕ ОСТАННЕ, ВАЛІТЬ НА СВОЮ ЛІНЬ, ТУПІСТЬ ТА НЕБАЖАННЯ ВІДКРИТИ ОЧІ, ВЗЯТИ В РУКИ ЗАЛІЗО, ТА ПОМІНЯТИ КРАЇНУ!

Опублікував: Дмитро Скобліков

http://grajdanskoedeistvie.blogspot.com/    СІЧЕСЛАВ ІНФО

ЩО ВЕЩУЮТЬ НАМ РОДИННІ ВОЛХВИ

Гени вільного щасливого життя

в українців активувалися!
Природа розставляє так як має бути,

а не так як комусь закортіло!

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА!

     Україна складає планетарний історичний екзамен. Державна прогнивша модель влади, сформована злодійкуватою олігархією та корумпованою бюрократією під наглядом криміналу - агонує. Майдан створив для суспільства екстремальні обставини для мобілізації всіх сил щоб запобігти руйнації держави і виводить на передній план нову силу - інтелектуальну еліту молоду, але вже мудру, яка в свою чергу породить харизматичного лідера нації,реформам якого буде аплодувати ввесь світ. З нинішньої політичної псевдоеліти лідера не чекайте-він формується поза межами зміїнного кубла і влада впаде до ніг, так як сніг з неба.

   Сформується новий тип держави в якій влада і богатство розподілятимуться на принципово інших засадах - закону і чесності. Для цього провіднику нації потрібна буде диктатура закону та особистостті, помноженої на інтелектуальну еліту. Всім свідомим українцям і людям інших національностей які палко люблять землю України не варто боятися слова диктатора - цього слова бояться тільки злодії вони найгучніше будуть верещати про свободу, але не совісті і таким чином проявлять себе. Ви побачите цих соціальних паразитів в "натурі". Перемогти їх під силу тільки безкомпромісному лідеру націїї.

   Все що ви зараз спостерігаєте в псевдополітичному казані - це остання агонія влади виродитися в драконію, але час "Ч" прийшов. Дім політичної псевдороспусти в агонії хоче доїсти державу. Тому,щоб не допустити розвалу держави і відлучити соціальних паразитів від корита, нова еліта надасть лідерові всю повноту влади.

   В Україні буде колективне управління мудрої еліти під проводом харизматичного національного лідера,який здійснить подвиг планетарного масштабу. Це буде суто українська форма управління державою на зразок Гетьманату і загальнокозацьких зборів рішення яких будуть мати найвищу юридичну силу без лобізму корупціїї і особистої зацікавленості.

   В Україну повернуться вчені-патріоти і створять наднову сучасну зброю аналогів якої в світі ще немає і це прискорить рух України в налагоджені нового планетарного порядку,але ми не будемо ніколи мати ядерної зброї та й світ скоро від неї відмовиться. Що зараз робити свідомим патріотичним українцям і тим хто любить нашу землю - дуже міцно тримати в руках автомат "Калашникова"? Він ще пригодиться, а розумних і мудрих молодих українців гуртувати в справжню національну еліту! Негідники, злодюги хапуги й нікчеми зараз масово себе проявляють. Прагнення українців бути сильнішими - це не комплекс меншовартості, а інстинкт самозбереження.

Гени вільного щасливого життя

в українців активувалися! 
Природа розставляє так як має бути,

а не так як комусь закортіло!

Опублікував: Дмитро Скобліков

http://grajdanskoedeistvie.blogspot.com/    СІЧЕСЛАВ ІНФО

А ЗА ЗЛОЧИН ПРИЙДЕТЬСЯ ВІДПОВІДАТИ!

ПОРА ОТЯМИТИСЯ!!!

     На Донбасі - АТО, яку ніхто не проводить... СБУ, яка мала б здійснювати антитерористичні заходи, нічого не робить. Натомість на Донбасі є лінія фронту, яку називають "лінія розмежування". На "лінії розмежування" стоять війська ЗСУ, але не СБУ.

   Більше ніж два роки відбуваються бойові дії низької інтенсивності, як лицемірно їх називає "наша" влада. Бо, насправді, якщо бути точним, то спостерігаємо односторонні обстріли російськими окупантами з різнокаліберної зброї, в тому числі, й тими, які заборонені, так званими "мінськими домовленостями", наших військових і мирних жителів.

   Нашим же військовим заборонено відповідати, бо ми виконуємо мінські домовленості, яких жодного(!) дня, не виконували російські окупанти! Наші військові відповідають хіба тоді, коли окупанти вступають у контактний бій і то лише стрілецькою зброєю. Тобто переважно ворог веде безконтактні артилерійські, мінометні, ракетні обстріли і займається мінуванням наших тилів. Українці кожен день несуть втрати вбитими, або пораненими.

   Ось така дивна одностороння війна, яку "наша" влада, по-підлому, називає антитерористичною операцією.

   Такий стан дуже вигідний Кремлю, бо для московських окупантів мінімізовані втрати, в той час, коли ми несемо втрати кожен день, виснажуються ресурси. Зрозуміло, що такий стан деморалізуюче та діє на наших військових, суспільство і заганяє Україну у глухий кут невизначеності.

   Для внутрішньої пропаганди Порошенко, депутати Верховної Ради, придворні гниди-політтехнологи, політологи, "експерти" називають правильні речі своїми іменами: війна, російська агресія. Тобто визначення на загальнодержавному рівні юридичного статусу цього військового конфлікту влада не робить не від нерозуміння, а від свідомого небажання. Оскільки найбільша фракція у ВРУ - Блок БПП - (маріонетка) Порошенка, що міг би запросто набрати голосів для такого рішення, то це означає, що Порошенко відверто блокує юридичне визначення статусу цієї війни.

   Чому так поводиться Порошенко?

   Очевидно, для цієї моральної потвори, крім ненаситної наживи, інших пріоритетів не має. Він і його найближче оточення є джерелом найбільшої корупції у державі ( вся його кадрова політика підтверджує це). Така політика Порошенка є найбільшим союзником Кремля.

   Як пояснити, що російський бізнес процвітає в Україні, а Порошенка - в Росії. Російські олігархи, партнери кліки Порошенка (наприклад - Григоришин). Торгівля українських олігархів і самого Порошенка з Росією іде повним ходом. Більше того, навіть відбувається торгівля з Росією комплектуючими товарами військового призначення (двигуни Мотор-Січі).

   Українські інженери провадять регламентні роботи з обслуговування ракет, які виготовлялися на Південмаші. Недоторканими почуваються акули "п’ятої колони" Кремля (Медведчук, Вілкул, Льовочкін, Бойко, та інші). Очевидно, що це відбувається за домовленістю із Путіним.

   Дотепер Росія не визнана юридично державою-агресором і не розірвані дипломатичні стосунки з РФ. Що є нечуваним в історії і неприпустимим для успішного протистояння російській агресії, бо не дозволяє організовувати успішну політико-дипломатичну роботу по створенню антиімперської коаліції проти російського імперіалізму і апелювання до учасників будапештського меморандуму (бо у нас внутрішній конфлікт - АТО).

   Така зрадницька політика Порошенка позбавляє юридичної перспективи домагатися компенсації нанесених збитків від держави-агресора - РФ. Півтора мільйони наших громадян, вимушених втікачів з Донбасу (влада підло трактує юридично їх, як внутрішньо переміщених осіб). Так само держава позбавляє себе можливості вимагати компенсації за нанесені колосальні збитки нашій державі.

   Замість того, аби мати продуманий план деокупації, влада без погодження з парламентом приймає постанову КМ, згідно з якою, фактично, намагається взяти на утримання окуповані території на Донбасі. Досі, фактично, хоч і не офіційно допомагає окупантам, через інтенсивну торгівлю з окупованими територіями, а через них і з РФ. Фактично поступово реалізуючи план Путіна, який він забив у мінські домовленості.

   Як протест проти такої підлої зрадницької політики влади, група ветеранів - добровольців почала блокаду залізничних перевезень товарів на окуповані території і відповідно, з них.

   Зрозуміло, що влада мобілізувала на цькування патріотів всіх можливих гнид, від всіляких тук, карасьових і іже з ними. Звісно одним активістам вирішити питання не під силу, але вони роблять велику справу: привернули увагу до надзвичайно важливої проблеми, яку давно повинна вирішити влада, але вперто не хоче. З допомогою громадськості потрібно змусити підлу владу працювати на державні інтереси України.

   Нарешті має схаменутися ВРУ і згадати, що згідно ст.85 Конституції України ВРУ "визначає заходи внутрішньої і зовнішньої політики". А це означає, що, нарешті потрібно юридично визначити, що відбувається:

1. Ухвалити закон про тимчасово окуповані території Донбасу, в якому має бути визнаний окупант - РФ;

2. Зобов"язати КМ зібрати в в одному центрі і, відповідно, оформити доказову базу російської агресії.

3. Зобов"язати Порошенка розірвати дипломатичні стосунки із державою-агресором - РФ.

4. Уряд і відповідні державні структури підготувати і застосувати всеосяжні економічні, політичні і гуманітарні санкції.

5. Підготувати і розповсюдити серед держав, членів ООН Білу книгу наслідків російської агресії в Україні.

   До речі, депутати вже два роки товчуть воду в ступі з приводу закону про спецконфіскації, а правоохоронні органи, нарешті, розпочали заочне кримінальне переслідування проти Януковича за державну зраду. По-перше, чому тільки звинувачувати у державній зраді Януковича, а не всіх високопосадовців кліки Януковича, які втекли у Росію.

   По-друге, дуже непросто буде довести факт держзради Януковича, без юридичного визначення РФ - державою-агресором. Тобто - відповідний закон з визначення Росії агресором дає ключ для вирішення цих питань. Янукович, Азаров, Пшонка, Якименко, Захарченко та інша наволоч перейшла на бік агресора-окупанта. Через що всі вони підпадають під 111 ст. ККУ (Державна зрада), санція якої передбачає конфіскацію всього їхнього майна.

   Без цього юридичного ключа адвокати цих мерзотників будуть посилатися на те, що ця підлота побігла до дружньої держави-стратегічного партнера України. До речі, всі ці юридичні акти, в тому числі і Договір про дружбу і співробітництво, не скасовані, адже у нас АТО - внутрішній конфлікт.

Вся ваша, панове депутати, і Порошенко, бездіяльність - злочин проти України.

А за злочин доведеться відповідати. Якщо для ВР - це політична і моральна відповідальність, то для Порошенка - це вже юридична відповідальність.

1 лютого 2017р. 

Степан Хмара

Опублікував: Дмитро Скобліков

http://grajdanskoedeistvie.blogspot.com/    СІЧЕСЛАВ ІНФО