Майно та господарська діяльність громади
Майно територіальної громади
Територіальній громаді села належить право
власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти,
землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, житловий фонд,
нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я,
науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та
нерухомі об’єкти, що є у власності територіальної громади, а також об’єкти
їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Важливо зазначити необхідність спеціальних доручень, згідно з якими
від імені територіальних громад можуть діяти органи місцевого самоврядування та
органи державної влади (ст. 173 Цивільного кодексу України).
Згідно
зі ст. 172 Цивільного кодексу компетенція органу місцевого самоврядування має
бути встановлена законом, тоді як втручання держави у діяльність територіальних
громад щодо вирішення питань місцевого значення заборонена Конституцією.
Наприклад,
об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальної
громади і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо
територіальної громади (ст. 21 – Закону про місцеве самоврядування, ст.60 п.
1,2 – Закону про місцеве самоврядування).
Господарська діяльність територіальної
громади
Територіальні
громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих
відносин. Господарським кодексом заборонено ведення господарської діяльності
органами місцевого самоврядування та органами державної влади. Щодо
територіальних громад таких обмежень немає.
Територіальна
громада укладає угоди з підприємствами, фізичними та юридичними особами, котрим
може здавати в оренду комунальне майно, що знаходиться у власності
територіальної громади; отримувати благодійну допомогу та залучати її для
вирішення проектів в інтересах територіальної громади.
Бюджет громади
Мізерність
бюджетів місцевого рівня, стан доріг, комунального майна наштовхує на думку, що
підстави для цього є системними та виникли, очевидно, не сьогодні. Особливо
цікавим є це питання у розрізі інтересів власне територіальних громад –
публічних корпорацій, створених безпосередньо зборами жителів чи їх
представників. Виявилось, що в законодавстві написано одне, а дії та сучасні
практики від нього надзвичайно далекі.
Згідно
з бюджетним кодексом України (стаття 2) бюджет – це план формування та
використання фінансових ресурсів органами державної влади та органами місцевого
самоврядування. З іншого боку, у цій самій статті читаємо, що бюджети місцевого
самоврядування – це бюджети територіальних громад та їх об’єднань. Тобто, як
бачимо, той, хто є власником бюджету, не має безпосереднього впливу на його
формування та використання, а лише чинить цей вплив через «свої» представницькі
органи – органи місцевого самоврядування.
Дещо
далі у ст. 2, ч. 1, п. 16 читаємо про гарантований територіальною громадою борг
як загальну суму боргових зобов’язань суб’єктів господарювання – резидентів
України щодо повернення отриманих та непогашених сум, виконання яких
забезпечено місцевими гарантіями. Тобто територіальна громада виступає як
боржник, а отже, володіє деліктоздатністю – несе відповідальність за свої
вчинки. Цікавим є такий момент: власні надходження бюджетних установ
передбачають кошти від реалізації продукції чи майна, тобто власності територіальних
громад, які, водночас, надають гарантії і є боржниками, але які, як виявляється, не беруть участь у
формуванні та використанні цього бюджету!
Є ще
один термін, а саме місцеві бюджети – бюджет АР Крим, обласні, районні та
бюджети місцевого самоврядування. Взагалі не зрозуміло, що таке районні та
обласні бюджети. Бо вище ми прочитали у визначенні бюджетів місцевого
самоврядування, що вони містять бюджети об’єднань територіальних громад. З
цього випливає, що райони та області не є об’єднаннями територіальних громад, а тому згідно з
Конституцією України взагалі нічим володіти не можуть!
Далі у статті 5 зазначено, що
зведений бюджет району містить показники районного бюджету, бюджетів міст
районного значення, селищних та сільських бюджетів району.
Отож,
є визначені кодексом «бюджети місцевого самоврядування», «місцеві бюджети», а
зведений бюджет району містить якісь неідентифіковані сільські, селищні та
міські бюджети. Тому отримуємо цікаву ситуацію, що бюджет територіальної
громади, іншими словами, бюджет місцевого
самоврядування у зведений бюджет району не входить, у зведений бюджет міста з
районним поділом не входить і існує самостійно.
Більше
того, згідно з ст. 7, ч. 1, п. 3 місцеві бюджети є самостійними. Таким чином,
згідно зі ст. 7, ч. 1, п. 9 бюджетна система України будується на засадах
справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами
і територіальними громадами. Про жодні районні, обласні бюджети, сільські,
міські та селищні тут не йдеться взагалі. І сплачувати будь-які кошти у якісь незаконні бюджети, що не
входять в бюджетну систему України, громадянин не зобов’язаний, оскільки не
зобов’язаний виконувати нічого, що не передбачено законом і Конституцією.
Можливо,
є певні делеговані повноваження державі територіальними громадами, на виконання
яких на рівень територіальних громад повертається частина державних коштів.
Тоді відповідно можуть теоретично виникати якісь умовно зазначені вище
сільські, селищні та міські бюджети. Але
до бюджетів територіальних громад вони не мають жодного стосунку.
Далі
у статті 9 читаємо, що неподатковими надходженнями до бюджетів є доходи від
власності та підприємницької діяльності.
У ст.
13 «Складові частини бюджету» читаємо про господарську діяльність бюджетних
установ, основну та додаткову господарську діяльність. Тобто, як? Ми бачимо, що
органи державної влади чи органи місцевого самоврядування можуть займатися
підприємницькою діяльністю? Згідно зі ст. 43, ч. 4 Господарського кодексу
України здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної
влади та органам місцевого самоврядування. Ви скажете, що вони здійснюють цю
діяльність не безпосередньо, а через комунальні підприємства? Але не можуть
вони сьогодні створювати комунальні підприємства. Оскільки, це територіальні
громади можуть створювати комунальні підприємства, навчальні заклади,
підприємницькі товариства, брати участь в діяльності останніх на загальних
підставах згідно зі ст 169 Цивільного кодексу України. А в органів місцевого
самоврядування є лише функція управління майном (згідно зі ст. 143 Конституції)
і то тоді, коли вони такі повноваження отримають. Їх територіальна громада має
спочатку створити. І не на виборах, а як засновник юридичної особи – органу
місцевого самоврядування. У Господарському кодексі також зазначено у ст. 56, що
суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника або
уповноваженого ним органу. У ст. 78 підтверджено, що орган, до сфери управління
якого входить комунальне підприємство, є представником власника – відповідної
територіальної громади. А де цей власник?
Залишається дуже активно шукати орган
місцевого самоврядування, який створений територіальною громадою як засновник,
а не фізичною особою, виконкомом чи групою фізичних осіб.
У ст.
10, ч. 3 Бюджетного кодексу читаємо, що Державна казначейська служба України
складає та веде єдиний реєстр розпорядників бюджетних коштів та одержувачів
бюджетних коштів. Наведена вище аргументація наводить на думку, що в цьому
разі, на основі вимог закону, йдеться лише про кошти державного бюджету України.
Де взялися без участі власника бюджету
ці розпорядники і одержувачі?
Наприклад,
Івано-Франківська міська рада та виконком Івано-Франківськоï міської ради серед
одержувачів бюджетних коштів у період 2004–2007 років у єдиному реєстрі
зареєстровані не були. Справді, за Конституцією України держава бере участь у
формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує
місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли
внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
У ст. 13, ч. 9 зазначено, що відкриття
позабюджетних рахунків для розміщення бюджетних коштів, включно з власними
надходженнями бюджетних установ, органами місцевого самоврядування
забороняється.
Це
логічно, якщо йдеться про кошти державного бюджету, що відповідно надходять на
рівень села чи міста. Але у відповідно до статті 327 Цивільного кодексу у
комунальній власності є майно, зокрема грошові кошти, які належать
територіальній громаді, тому саме територіальна громада, на відміну від органу
місцевого самоврядування, може вільно вибрати розміщення рахунку для своїх власних
коштів.
У ст.
16, ч. 3 право на здійснення місцевих запозичень належить територіальній
громаді міста в особі міської ради. Водночас, у ч. 6 цієї самої статті боргові
зобов’язання звичайно ж виникають саме у територіальних громад. Все правильно,
за винятком того, що цей самий представницький орган мала б ця територіальна
громада створити і якщо зобов’язання щодо кредиту виходять за межі періоду
діяльності створеного органу місцевого самоврядування, така територіальна
громада мала б ухвалювати рішення безпосередньо (наприклад, шляхом референдуму
чи на загальних зборах, як у швейцарських німецькомовних кантонах), брати на
себе таке кредитне зобов’язання чи ні. В іншому разі маємо дуже хороший
прецедент у Північній Європі, коли на референдумі зобов’язання
неуповноваженого органу громада просто зробила нечинними.
Аналогічно
у ст. 17 йдеться про відповідні гарантії міської ради для забезпечення боргових
зобов’язань суб’єктів господарювання – резидентів України знову ж без участі
територіальної громади. Водночас надзвичайно цікава ч. 6 цієї статті: у разі
ухвалення рішення про надання кредиту (позики) територіальною громадою ( якої
поки що у більшості випадків просто немає) суб’єкту господарювання, у віданні
якої є майно комунальної власності, питання щодо необхідності, розміру та виду
майнового забезпечення вирішує відповідна міська рада. Якщо ж виникає прострочена заборгованість за позикою, згідно з ч. 8
цієї ж статті до територіальної громади переходять права кредитора.
А тепер найцікавіше. Якщо за
рішенням суду територіальній громаді міста відмовлено у стягненні
заборгованості за кредитами (позиками), залученими територіальною громадою,
органи податкової служби оскаржують це рішення у встановленому законом порядку.
Але ж територіальна громада не залучала і не надавала цих коштів!
Це робила відповідна міська рада. І аргументів вона
відповідно ніяких стосовно до такого боржника по закінченню депутатської
каденції – свого «не свого» органу місцевого самоврядування, засновником якого
вона не виступає, не має!
А як
це «залагодити» простіше? Згідно з ч. 14 забороняється списання заборгованості
суб’єктів господарювання перед територіальною громадою, крім заборгованості
суб’єктів господарювання, визнаних у встановленому порядку банкрутами. Схема
просто чудова. Ось вам і пояснення, чому
у нашій державі так багато банкрутів. А логічної та обґрунтованоï методики
передбачення доведення до банкрутства чи банкрутства в Україні просто немає. У
ст. 18 тим часом знову читаємо про гарантований територіальною громадою міста
борг. Чи не забагато, як для плечей територіальної громади!? «Законотворець»
постарався ще більше: у статті 19 гарант усіх мислимих і немислимих боргових
зобов’язань територіальна громада вилетів навіть з учасників бюджетного
процесу. Оскільки там є лише органи, установи та посадові особи. Додамо лише,
що за ст. 21 прогноз місцевого бюджету (на «диво» термін вжито правильно)
містить прогнозні показники місцевого бюджету, а також гарантований
територіальною громадою борг. До речі, за ст. 22, ч. 2, п. 3 розпорядником
місцевих бюджетів (знову термін вжито правильно) є місцеві державні
адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад, структурні підрозділи
місцевих державних адміністрацій тощо.
Оскільки конституційним правом
місцевого самоврядування володіє саме територіальна громада, втручання держави
у питання місцевого самоврядування не допускається, розуміємо, що в цьому разі
знову ж йдеться хіба що про кошти державного бюджету, надані для підтримки
конкретних загальнодержавних програм місцевим бюджетам.
Тому,
коли ми доходимо до ст. 63 Бюджетного кодексу щодо складу доходів бюджетів
місцевого самоврядування: 25 чи 50 % податку на доходи фізичних осіб, плату за
деякі ліцензії та сертифікати, плату за державну реєстрацію та реєстраційний
збір тощо, виникає закономірний висновок. Територіальні
громади – власники бюджету на сьогодні не створені. Відповідно своїм бюджетом
не володіють і не розпоряджаються. Таких бюджетів на загал просто немає. Кошти громадян в
районний та обласний бюджети потрапляють незаконно, оскільки бюджетна система –
це розподіл коштів саме між громадами та громадянами.
Згідно
зі ст. 88 до видатків, що здійснюються з бюджетів міст, селищ, сіл (не зрозуміло, що це таке. Про це йшлося вище)
належать видатки на органи місцевого самоврядування, освіту, дошкільну освіту,
загальну середню освіту, палаци і будинки культури. Зрозуміло, що до цих бюджетів бюджети місцевого самоврядування –
бюджети територіальних громад не мають жодного стосунку.
Тому
на сьогодні територіальні громади після свого створення як юридичної особи публічного права (як це є в Польщі, Чехії та
інших державах ЄС) формують бюджет місцевого самоврядування і розпоряджаються
цими коштами самостійно або через створений ними орган місцевого
самоврядування. Громади ухвалять рішення, чи потрібно їм об’єднувати
частину своїх коштів на рівні району чи області, чи ні. Є відповідно і
можливість для таких громад розвивати бізнес на своїй території, не підпадаючи
під дію громіздкого та неефективного Податкового кодексу.
Аналіз та
висновки ВАЛЕНТИНИ ПАЛІВОДА
Опублікував: Дмитро Скобліков
Комментариев нет:
Отправить комментарий